Головний урок, який я вивчила цього літа: кожен може змінити світ, треба лише докласти особистих зусиль.
Очевидна річ: навчають не університети, а люди. Проте мені довелося відчути колосальну різницю у підходах в навчанні, які використовують люди в американському та вітчизняних університетах.
Я закінчила два українські виші – державний та приватний, обидва з відзнакою. Хоч я і вважаю себе успішною людиною (була керівником декількох організацій, заступником мера, депутатом), проте у мене завжди було відчуття, що мої дипломи нікому не потрібні і якось мало що з тих університетських знань стало в нагоді в реальному житті.
Цього року мені пощастило виграти стипендію і навчатися літом в Гарвардському університеті. У рамках українських студій вивчала порівняльну політологію. Два місяці інтенсивних занять, цікавих людей, інтерв’ю, проектів. Проте особливу увагу я звернула саме на підходи в навчанні, яких не було ні в педагогічному університеті, ні в інших освітніх закладах.
Гарвардський Університет славиться найбільшою кількістю відомих випускників, які дійсно змінили світ. Серед них: Марк Цукерберг, Біл Гейтс, Джон Кенеді, Барак Обама, Девід Рокфелер, Джордж Буш, Наталі Портман та багато інших. Саме цей університет випустив у світ найбільшу кількість президентів США, які збудували найпотужнішу державу сьогодення за досить недовгий період часу. В чому ж секрет Гарварду?
Жодного разу нас не критикували, не вказали, що ми не праві, не заперечували нашу думку, не викликали відповідати за журналом або проти нашого бажання
Є багато матеріалів про те, як влаштована система освіти в США. Проте зараз, коли я говоритиму «як навчають», це буде не про розмір приміщень, не кількість років навчання, не дидактичні матеріали для занять. Обгортка й так видна всім, а от зазирнути всередину та скуштувати цукерку не так просто. Складно побачити та відчути модель навчання, перш за все, банально через мовний бар’єр. Не можна порівняти підходи в навчанні, не відвідавши заняття, не зрозумівши дискусії на уроці. Проте я спробую відобразити деякі, на мій погляд, принципові речі, які допомагають виховувати лідерів в Гарварді.
Постійний діалог і дискусія
Одна з моїх викладачів у Гарварді, чарівна Софія Вілсон, українка за походженням, викладач політології, жодного разу не вела у нас лекцію. Короткі пояснення – так, лекція – ніколи. Як ми вчилися? Купа літератури на самостійне опрацювання і лише дискусія на уроці. Головне завдання було навчитися аналізувати різні погляди щодо конкретного явища, віднаходити важливе, формувати власний погляд на події. Іншими словами, вчила нас думати! Вілсон задавала напрямок руху, модерувала дискусію, мотивувала до пошуку істини через цікаві формати роботи. І це зовсім не той рівень дискусії, який був в українських університетах. Будемо чесними, в наших закладах головне точно відтворити подану на занятті чи в конкретній книзі інформацію. А в Гарварді я відчула, що вперше по-справжньому застосовую компетенцію критичного мислення на уроці. Професор не давала нам «знання», вона вчила нас критично мислити і аналізувати інформацію, яку ми й так можемо дістати з різноманітних доступних джерел сьогодення.
2. Спільний пошук істини
Професори в Гарварді жодного разу не поставили себе в позицію «істини останньої інстанції». Вони говорять, що правда десь посередині, і ми разом її досліджуємо. Вони кажуть, що потрібно постійно рухатись вперед і сприймати різні погляди, шукати істину, бо ніхто не знає, де правда. Це цікаво, бо мотто Гарварду VERITAS, що з латини перекладається як «істина». Тобто розум студента має усвідомити, що істину вам ніхто не подарує, ви маєте її здобути важкою інтелектуальною працею. Викладачі ж — лише мудрі провідники у цьому непередбачуваному, швидкозмінному, заваленому різноманітною інформацією світі. Інформації тонни! Але як її фільтрувати та використовувати в повсякденному житті – нас не вчать.
3.Внутрішня свобода
Раніше я вважала себе людиною прогресивною, з мінімальним набором упереджень та стереотипів. Проте з самого початку навчання мені було трохи соромно за те, що під час дискусій моя «радянська стереотипність» просто лилася через край. Особливо, коли дискусія велася на тему національностей, рас, людської спадковості, суспільних класів. Мені було важко довести, що національності існують. А потім я сама перестала в них вірити, як щось матеріальне. І таких змін в мені тепер багато. В Гарварді ти зрозумієш, що такі формальні характеристики як національність, раса, клас, кров, спадковість не мають значення, вони не впливають на формування тебе як особистості, як громадянина світу, як успішного будівника майбутнього. Це підсилюється величезним різноманіттям країн та культур з усього світу, які представляють місцеві студенти. Зустріти за день двох студентів з однієї країни не так вже й просто. Хтось назве це космополітизмом, а я – внутрішньою свободою. Ти звільняєшся від упереджень, заряджаєшся внутрішньою свободою. Ніби стаєш супер-героєм з коміксу.
4. Мінімум стресу
Ще один абсолютний шок для мене, відмінниці радянської системи освіти: жодного разу нас не критикували, не вказали, що ми не праві, не заперечували нашу думку, не викликали відповідати за журналом або проти нашого бажання, не слідкували за нашим відвідуванням занять. Мотивація вчитися і ходити на заняття була забезпечена лише цікавістю. Ми сміливо ділилися думками, сперечалися між собою, відстоювали власну позицію, інколи навіть несли нісенітницю на заняттях, але розуміли, що нам ніхто не поставить «двійку» за неправильну відповідь. Правильних відповідей нема, є лише вміння мислити та оперувати фактами для захисту своєї думки. Якщо тобі комфортно не відповідати на заняттях взагалі – твоє особисте право. І, знаєте, звільнення від стресу розкриває потенціал розуму до творчості. Без критики, нав’язування думок, покарань, зауважень. Відчувалося, що стрес – це значний бар’єр. А скільки стресу в нашій школі?
5.Повага до особистості
На мою думку, американці просто перевершили усіх у виявленні поваги до кожної окремої особистості. Це потужна цінність, трансльована в суспільстві, що прищеплюється із садочку. Мені здалося, що в їхніх словах звучить повага навіть до злочинців та невдах. Коли я брала інтерв’ю у безпритульного на вулиці, явно алко- та наркозалежного, моя колега зробила зауваження: «Це дуже незручно ставити питання Джону (безпритульному) про те, чи є в нього робота або чому він не працює». Або про Трампа: навіть ті американці, які його майже ненавидять, ніколи не будуть поливати його брудними словами та висловлювати відверту зневагу. Вони кажуть: «Так, наша виборча система не досконала, тому сталася ця неприємна ситуація. Ми нею глибоко стурбовані». Що ж говорити про заняття в Гарварді – з поваги до кожного (вчителя/ студента/ колеги) тут все починається. Навіть оцінки студентів не показують нікому, оскільки це може демотивувати до навчання або, навпаки, викликати в когось пихатість. Конфіденційність дарує тобі відчуття захищеності та свободи.
6. Тьютори та наставники
Чи часто українські студенти, під час навчання в університеті, задають собі питання: чи правильно я обрав спеціальність? Чи комфортно я себе почуваю в цій професії? Чи це дійсно мій вибір, чи батьки/суспільство на мене тиснуть? Чи отримувані знання відповідають моїм очікуванням?
Гадаю, ці питання не часто собі задають навіть «дорослі». В Америці студенти не тільки постійно шукають відповіді на ці питання, у них при університетах для цього є ціла армія «помічників» — тьюторів та наставників. Для радянського погляду нормою життя вважається закінчити школу в 16 років, одразу вступити до вишу (інакше ти – невдаха), довчитися до кінця (інакше ти – невдаха теж), і потім йти працювати і створювати родину (інакше ти – хто?). Для американців, та й європейців теж, нема лінійної норми твого життєвого шляху. Багато моїх друзів із-за кордону не раз змінювали спеціальність, університет, робили перерви в навчанні для кращого розуміння себе самого, шукали своє покликання та обирали професію лише у 30 років.
Наставники, як психологи, допомагають студентам швидше знайти себе. Вони разом обговорюють предмети, особисті побажання, підшукують кращі курси та позаурочну діяльність. Тьютори ж більше фокусують увагу на допомозі студенту опанувати предмет. Що цікаво, ні тьютори, ні наставники не навчаються ними бути. Це диктується суспільною традицією та особистими прикладами. Коштовне чи безкоштовне, престижне чи непристижне – навчання взагалі не має значення, якщо ти чітко не розуміє навіщо це тобі.
7.Командні форми роботи
Самостійно студенти навчаються вдома, коли готуються до занять, ведуть конспект або коли пишуть екзамен. На цьому самостійні види робіт закінчуються. Все інше проводиться у форматі дискусії в класі або роботи в командах. Якщо дискусія в класі – то вона модерується викладачем, якщо дискусія в командах (виконання якогось завдання) – модерується самими студентами. От і вся різниця. Американці – індивідуалісти, проте працювати в команді для них важливий вияв професіоналізму. Команда може більше, ніж один найрозумніший. Але працювати в команді не завжди легка справа. Важливість цього принципу відображається навіть у популяризації спорту в школах і університетах США. Відчуття спільної мети, злагодженої співпраці, подолання конфліктних ситуацій, спільна робота на результат – ось чому вчать в навчальних закладах США. В українських закладах нас вчать самостійності, але сухі знання без підтримки команди – це програш в сучасному світі.
8.Авторське право
У Гарварді відчуття поваги та гідності дуже потужне. Зокрема, й до авторського права. Списувати, красти реферати, переписувати думки навіть з книжки – неподобство. За плагіат одне покарання – виключення з університету. Сформувати власну думку тобі допомагає численна кількість обговорень на занятті, тому ти жваво відвідуєш класи не тільки тому, що тобі цікаво, але й для того, аби сформувати свою думку для екзаменаційної роботи.
9.Право вибору при контролі
Ти сам обираєш теми презентацій, проектів, виступів. Ти навіть обираєш на екзамені питання, на які хочеш відповідати. В Україні зазвичай студенти готують на іспит 100-200 питань, і декілька з них лотерея життя тобі запропонує до відповіді. При чому твоя думка на екзамені вкрай небажана. Ти маєш якомога «ближче до тексту» переказати чиїсь висновки. У Гарварді у нас був або тестовий варіант іспиту (перелік питань з декількома відповідями, одна з яких правильна), або пояснення питання/явища (обираєш, наприклад, 5 термінів з 10), але обов’язковим є написання есе (теж обираєш одну тему із декількох запропонованих). У своєму есе ти маєш висвітлити різні думки науковців, порівняти їх і висловити власне судження щодо всього цього. Звичайно глибоке обґрунтування є принципово важливим, і лише це будуть оцінювати з точки зору достовірності твоїх висновків. Проте відчуття комфорту і можливість обрати питання для екзамену самостійно вчать тебе робити правильний вибір.
10. Сподівайся на себе, слідуй за своєю мрією
Я вже писала, що американці абсолютні індивідуалісти. Це важко передати словами, але моменти самостійності і командності вони застосовують у життєвих ситуаціях зовсім не так, як ми. Через команду вони пізнають себе і лише на себе сподіваються, коли треба зробити життєвий вибір, здійснити відкриття/винахід чи навіть врятувати світ. Кожен з них в душі супер-герой, який може все. Весь світ допомагатиме тобі: вчителі, батьки, університети, роботи, аби ти досяг своєї мрії. Американська мрія – ти можеш все, проте твоя доля лише в твоїх руках. І не зустрічала я там «загублених душ», які слідують вказівкам батьків чи суспільства, і так і не знаходять себе. Кожен – вільна та розумна людина, яка сама будує своє життя і відповідає за свій вибір самостійно.
Ці принципи здаються простими на папері і очевидними, проте вони часто відсутні в нашій системі освіти, що і є перепоною до розвитку нашого суспільства. 70 років Радянського Союзу були направлені на викорінення вміння і можливості особистості думати самостійно і приймати власні обґрунтовані рішення. Треба було бути гвинтиком на заводі і сліпим у вірі до партії. Проте освіта є нашим золотим ключем до успіху, потрібно долати ці радянські бар’єри. Після Гарварду я прийняла для себе рішення і йду працювати вчителем у школу. Бо головний урок, який я вивчила цього літа: кожен може змінити світ, треба лише докласти особистих зусиль. Піду виховувати майбутніх Президентів України.
Джерело: nv.ua
Фото: euroradio
